Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але, слава Богу, вже без участі наших солдат. А тоді ж, йдучи у пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.

  Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто усіх вертає назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази. 27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичній партії Афганістану. Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.

…Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого – Василя,

А парубчак потрапив до Афганістану.

Там уже не служба. Там – війна!..

  Ми повинні розумі трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тис. У цій війні загинуло понад 15 тисяч наших солдат, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон. Ця війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в 60-х. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку?

  Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів – афганців, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу. 

  Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. 3 мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова не писемність серед населення, особливо серед жінок і дітей, висока смертність.

  У 1978 році афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися і руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони «маджахетів» («борців за віру»). У країні спалахнула громадянська війна.

  Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація. Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, про яку ми щойно говорили. У результаті цього у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Л. І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному НДПА реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися в бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.

  Про те, що готують введення обмеженого контингенту в Афганістан , звичайно не знали. Але було передчуття чогось незвичайного. Нашим солдатам говорили, що  вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні «вогнем і мечем». Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі обов’язки в Іспанії, Чехії, Угорщині…

  В Україну з Афганістану не повернулося 72 військовополонених та зниклих безвісти. Слава Богу, «чорний тюльпан» не привіз їхніх домовин. Тож надія не помирає. Держава, не питаючи дозволу в матерів, відправляла синів на війну. І не тільки синів у матерів забрала війна, а й батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться. А поки не було тата діти розмовляли з портретами…

…Літо проминуло, і пройшла зима,

А тебе, наш любий, все нема й нема.

Може заблукав ти, чи поліг в бою,

Ставши враз зорею у чужім краю?..

Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починається життя. Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував , скільки років довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Страшна смерть будь-якої людини.

  Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українців.

  Кількість загиблих збільшувалася б з кожним днем. Але, слава Богу, нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.

  Восени 1988 року за наказом Москви розпочалася операція “Тайфун”. Радянська авіація завдала нищівного бомбоштурмового удару по кишлаках уздовж траси Кабул-Саланг, якою мали виводити війська.

  15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військ  афганської війни.

  Над головами воїнів - афганців свистіли кулі. Кожна хвилина їхнього життя могла стати останньою. Але їм випало щастя вижити і повернутися до рідної домівки. Боляче, коли у мирний час помирають колишні воїни, які пережили страхіття війни. Вижили там, а зараз життя до них немилосердне.

  Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати воїнів-ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі. У спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.

  День Героїв Небесної Сотні — пам'ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні.

  Історія будь-якого народу містить періоди, дати, які є вирішальними і доленосними в його житті. Ми повинні пам’ятати і не забувати героїчні сторінки, коли проливали кров патріоти. Адже хто не знає минулого, той не вартий майбутнього.   Україна не раз піднімалася з колін. Побита і ціла в ранах, та нездоланна для ворогів своїх, вона йшла ворогу під кулі, щоб захистити всіх своїх дітей. Терновим шляхом дійшла Україна до сьогоднішніх днів.

  За три місяці Україна прожила цілу історичну епоху.  22 листопада 2013 року заява  влади призупинити підготовку до підписання угоди про Євроінтеграцію сколихнула народ України. По містах почали збиратися студентські протестні акції.

  30 листопада у Києві на Майдан вийшли сотні молодих студентів, які всіляко підкреслювали мирний характер своєї акції.  Злочинна влада вчинила замах на мирний протест і на декларовані цими молодими людьми загальноєвропейські цінності.  Десятки протестувальників були по звірячому побиті спецпідрозділами міліції  і у важкому стані потрапили до лікарень, а доля багатьох з них невідома і до сьогодні.

  Шоковані замахом на основоположні права і свободи людини та побиттям мирних студентів, сотні тисяч українців вийшли на Майдан Незалежності, вимагаючи покарання винних у побитті студентів та відставки злочинної влади.

  Після двох місяців мирних протестів підтримка мітингувальників зростала.

  Справжня кровопролитна війна. Нас намагалися винищити за бажання мати людську гідність і самим обирати своє життя. Настав той час, коли кожен українець мав зробити вибір: або ти станеш рабом, або будеш вільною людиною і житимеш у вільній державі.

  На очах у всього світу влада розстрілювала свій народ. Майдан оточили з усіх боків, взяли у щільне кільце. Та люди не здавалися. Співали Гімн. Зі сцени лунали молитви, патріотичні пісні.

  Вони йшли голіруч проти озброєних вишколених беркутівців. У них під ногами зривалися світло-шумові гранати, довкола свистіли кулі.  Бійці спецпідрозділу «Беркут» застосували спецзасоби, декого розстрілювали впритул, захоплювали і добивали поранених.

  На що мітингувальники «відповіли» камінням, бруківкою, яку розбирали прямо з-під ніг, петардами, та «коктейлями Молотова». Із засобів оборони у мітингувальників були тільки саморобні дерев’яні щити,  дерев’яні палиці, барикади, створені з підручних матеріалів  та палаючі автомобільні шини і  їдкий дим, що густою хмарою оповив серце України – Київ.

  Тисячі поранених і майже 100 людей було вбито снайперами та бійцями спецпідрозділів міліції. Серед них – науковці, викладачі, студенти, вчителі, художники, архітектори, театральні режисери, громадські активісти. Кров цих людей стала вироком для злочинної диктатури. Ця «Небесна Сотня» своїм життям викупила свободу для мільйонів українців і дає шанс збудувати нову демократичну правову державу.

Завантажити:
den-pamyati-ta-nadiyi.doc [95.5 Kb] (cкачано: 56)

Мета: розповісти учням про важливість перемоги над фашизмом, познайомити їх з ветераном Великої Вітчизняної війни Мельниченком Іваном Мусійовичем, з його спогадами про немеркнучий подвиг людей; виховувати в учнів відразу до війни, патріотичні почуття.



1. Слово вчителя.

Давно відлунали залпи Другої світової війни. Тяжкі страждання випали на долю воєнного покоління, разом з яким ми цього року святкуємо 65- річницю Великої Перемоги.

Дуже багато горя принесла війна на нашу рідну землю, у кожну хату. Мільйони жителів забрала, а ще більше скалічила. Що може бути страшніше, коли гинуть рідні, батьки, сини, дочки?

Тому сьогодні ми вшановуємо пам’ ять тих, хто не повернувся з поля боя, схиляємо голови перед мужністю і стійкістю наших прадідів, дідів, батьків, які пройшли палаючими дорогами Великої Вітчизняної війни. Воєнне покоління зробило все, щоб ми жили у мирі і берегли мир і спокій на нашій згорьованій землі.



Давайте на честь тих, хто не повернувся з полів боїв Великої Вітчизняної війни, запалимо свічку і вшануємо їхню пам’ ять хвилиною мовчання!

Про нашого земляка, сьогоднішнього гостя Мельниченка Івана Мусійовича можна сказати такими рядками:



- Слово надається ветерану Великої Вітчизняної війни Мельниченку І.М.

- Підсумок. Страшні сліди залишила війна. Тільки на території України в руїни і згарища було перетворено 714 міст, 28 тисяч сіл. Скільки горя, скільки страждань за цими цифрами! 1418 днів і ночей ішли воїни вогненними дорогами війни. Кожен день, як рік, кожен рік, як століття.



У роки війни в Україні загинув кожен шостий громадянин. Хто візьметься підрахувати, скільки вони могли б зробити, скільки б пізнали радісних хвилин…



Як дорого коштує перемога! У цього свята три кольори. Перший колір – червоний, колір гарячої крові, якою полито кожен клаптик землі. Другий колір – розквітлого саду. Біло пінний його прибій, як найсвітліші сни солдатські, що ожили. Третій колір – колір удовиних хусток. Якби вітром зірвало їх раптом із сивих голів матерів і дружин солдатських, закрили б вони усе небо чорними птахами неперебутнього горя.

Усе витримали – і перемогли.



- Давайте заспіваємо пісню « Катюша» і подякуємо Івану Мусійовичу за цікаву незабутню зустріч.