Бути підлітком нелегко. Проміжок часу між дорослим життям і дитинством сповнений змін – як фізичних, так і емоційних. Через високу гормональну активність підлітку часом важко залишатися «соціальним». Істерики, образи, ігнорування батьків – усе це стандартна для нього поведінка. Більшість підлітків уважають, що інші «просто не доганяють». Але ми всі були підлітками. Ми обов'язково наздоженемо!

Для того щоби підліток легше впорався з цим важким перехідним періодом, дайте йому набір необхідних життєвих навичок. Зокрема, усі підлітки повинні оволодіти навичками вирішення конфліктів. І вам як батькам треба стати в цій справі справжніми вчителями.

Чому виникають конфлікти?

Конфлікти є частиною життя. Незалежно від того, наскільки ви хочете захистити свою дитину від конфліктів, вона обов'язково зіткнеться з ними в реальності. Конфлікт може виникнути в родині, із братами, сестрами та батьками, із друзями та суспільством у цілому. Але є те, що треба обов'язково пояснити дитині – конфлікт не завжди дає негативний досвід. Пам'ятайте: конфлікт може призвести до змін, позитивних змін!

Наслідки конфліктів

Коли справа доходить до конфлікту, без набору необхідних навичок підліток може потрапити у складну ситуацію. Удома невирішені конфлікти можуть призвести до загострення стосунків. За межами сім'ї конфлікти призводять до зруйнованої дружби, покарання за погану поведінку (у школі) й навіть насильства!

Навчання підлітків навичок вирішення конфліктів

Допомогти дитині ефективно долати негативні моменти й орієнтуватись у житті – це частина ваших батьківських обов'язків. З раннього віку почніть навчати її простих і дієвих способів управління конфліктами. Можливо, дитина не подякує вам за це сьогодні, але ви зможете пишатись добре виконаною роботою!

Познайомте підлітка з такими «заповідями» вирішення конфліктів.

• Заповідь 1: конфлікт – це реальність, утекти від нього не вийде, гра в хованки не вирішить проблему.
• Заповідь 2: проблема не зникне тільки за твоїм бажанням. Не прикидайся й не одягай маску. Приховувати свої почуття – не найкращий варіант.
• Заповідь 3: учись боротися з проблемою, а не з людиною. Конфлікт виникає через спірне питання (складну ситуацію), а не через людину. Не переходь на особистості.
• Заповідь 4: проявляй повагу. Прислухайся до іншої людини. Слухай уважно. Слухати батьків або вчителів іноді нудно, але абстрагування не вирішує проблем.
• Заповідь 5: будь асертивним* – демонструй увічливу наполегливість. При вирішенні конфліктів не треба проявляти ні пасивність, ні агресію. Бути асертивним – це означає висловлювати свою думку впевнено та спокійно, бути сповненим поваги як до себе, так і до опонента.
• Заповідь 6: учись домовлятися. Це найважливіша навичка, яку слід набути. Уміння домовлятись допоможе тобі в довгостроковій перспективі.
• Заповідь 7: дотримуйся теперішнього часу. Не пригадуй минулі образи та розбіжності. Це ще більше посилить конфлікт.
• Заповідь 8: замовчування не допомагає. Ображатись на опонента так само погано, як і проявляти до нього агресію – проблема залишиться невирішеною. Обговорюй її.
• Заповідь 9: намагайся зрозуміти. Спробуй поставити себе на місце іншої людини. Не займай оборонну позицію й уважно аналізуй ситуацію з різних точок зору.
• Заповідь 10: навчись вибачатися. Встань перед дзеркалом і тренуйся, якщо це необхідно! Якщо ти не правий, прийми це, від цього ти не станеш «слабаком». Навпаки, тільки сильна людина може сказати «вибач». Це просте слово творить дива, спробуй!

Перераховані навички, подані у вигляді заповідей, не тільки допомагають підлітку вирішувати конфлікти, а і знадобляться в житті. Підлітки вперті, і якщо ви почнете втрачати терпіння, просто зробіть глибокий вдих. Пам'ятайте, що ви теж колись були підлітком.

Дуже важливо вже з раннього віку починати прищеплювати дані навички. Навчання вирішувати конфлікти в підлітковому віці спочатку перетворює дітей на бунтарів, і ви як батьки повинні бути поруч з ними. Будьте присутніми, будьте в курсі того, що відбувається в житті дитини, але робіть це з повагою до її особистого простору. Гормони з часом ущухнуть, просто постарайтесь не дозволити їм залишити негативний слід у житті вашої дитини!

* Асертивність – поведінка, що поєднує внутрішню силу та ввічливість по відношенню до оточуючих. Це здатність у ситуації зовнішнього тиску коректно відстоювати свої інтереси та свою лінію поведінки, спокійно казати «ні» тому, що вас не влаштовує та продовжувати в соціально прийнятній формі ефективно наполягати на своїх правах.

  Позитивна самооцінка — основа життєвого успіху дитини самооцінка, оцінка своїх можливостей і перспектив спочатку складається на основі оцінок і ставлення батьків. Надалі дитина, сама того не усвідомлюючи. діє відповідно до батьківських прогнозів. Наприклад, твердження батька: «З тебе нічого путнього не вийде!» може запрограмувати дитину на поразку в житті. Висока самооцінка сприяє особистісному зростанню, самоствердженню дитини. Занижена або завищена заважає розкриттю індивідуальності, сприяє формуванню комплексів (неповноцінності, переваги).

  У сім'ях, в яких позитивно оцінюють особистість дитини, виявляють віру в її можливості, звертають увагу на досягнення, не перебільшуючи їх при цьому, поважають її думку, надають підтримку, у неї  формується висока самооцінка. Рівень домагань такої дитини, те, на що вона претендує в житті, те, чого прагне досягнути, відповідає її можливостям. У майбутньому вона зможе ставити перед собою конкретні завдання і виконувати їх.

  Дитина із заниженою самооцінкою зростає в сім'ї, де байдужі до неї, втручаються в її життя тоді, коли виникають проблеми, зокрема з успішністю, а зазвичай мало цікавляться заняттями і переживаннями своєї дитини. Негативно відгукуючись про дитину, акцентуючи увагу на її помилках і поразках, порівнюючи з іншими, успішними дітьми, батьки формують негативне самосприйняття. Дитина з низькою самооцінкою не претендує на багато що в житті – ні в теперішньому часі, ні в майбутньому,   не ставить перед собою високої мети, оскільки не впевнена, що зможе її досягнути, постійно сумнівається у своїх можливостях, які в реальності вищі ніж вона передбачає. Вірджинія Сатир,  відомий сімейний психолог; стверджувала, що всі болі людини, її проблеми і навіть злочини - все це результат низької самооцінки, яку люди не змогли ні усвідомити, ні змінити.

  Завищена самооцінка формується тоді, коли дитину виховують за принципом кумира сім’ї, постійно похвалюють її, вважають винятковою,чекають від неї високих результатів, орієнтують на першість в усьому. Виростаючи, така дитина багато чекає від життя: популярності, матеріального достатку. Однак не вміє співвідносити свої можливості з вимогами ситуацій. Розраховано тільки ва успіх, вона переживає невдачі як життєву трагедію.

  Вплив батьків на становлення особистості дитини відбувається не тільки прямим, а й опосередкованим способом. Багато хто з психологів вважає що особистість формується шляхом навчання та ідентифікації (оточення) зі значущими людьми. У нормі дівчатка ідентифікують себе з мамою, а хлопчики – з татом. Наслідком ідентифікації є інтроекція, тобто «вбирання» в себе цінностей, установок, рис характеру когось із батьків дитина засвоює його способи поведінки, тобто починає поводитися подібним чином. Спостерігаючи за поведінкою близьких дорослих, дитина вчиться бути чуйною, альтруїстичною, чи, навпаки – агресивною, злою. Ставлення батьків до сусідів, друзів, до роботи, грошей фіксується в сфері психіки дитини, чого вона не усвідомлює, але поступово це стає її ставленням. Система цінностей і норм поведінки формується через спостереження й моделювання поведінки батьків. Однак не треба вважати, що дитина – це «чиста дошка», на якій під впливом соціуму «пишуться » характеристики особистості.

  Дитина народжується з генетично заданими властивостями, що складають основу її індивідуальності. Базові властивості особистості, які називають темпераментом, обумовлюють індивідуальний спосіб реагування (поведінки) дитини, особливості її емоційної сфери.

  Подібно до дерева, особистість дитини залежить від середовища свого зростання. Звичайно, діти можуть «рости» і в несприятливих умовах, бо сила життя нездоланна, але при цьому є ймовірність, що зростання їх піде «не в тому напрямі» і особистість буде дисгармонійною.

    Що ми розуміємо під словами «самоосвіта»? Самоосвіта - це набуття нових знань та вмінь шляхом самостійної роботи над матеріалами і, відповідно, собою.

    Освіта – це живий процес, зусилля, яких вона часто вимагає, немалі, але вона є найбільшим задоволенням і грає важливу роль у сучасному суспільстві: самоосвіта забезпечує, щоб дітей цінували, а вони почувалися комфортно у навколишньому світі.

    Педагогічна освіта батьків покликана збагатити родинне виховання, сприяти зміцненню всіх його ланок, передусім педагогічної компетентності.

    У своїй педагогічній освіті батьки повинні побачити можливості розвитку спілкування і спільної діяльності з дитиною, зробити свою педагогічну позицію більш адекватною, гнучкою, прогностичною.

    Педагогічна самоосвіта батьків передбачає здобуття ними відповідних знань поза навчальним закладом, але під його безпосереднім впливом. Це читання педагогічної літератури (К. Ушинський у праці “Про користь педагогічної літератури” зазначав, що “... не тільки для вихователів потрібна педагогічна література; вона потрібна також для батьків... Всякий успіх суспільства неминуче спирається на педагогічну літературу”, періодичної преси, перегляд телепередач із цієї проблеми, де нині є чимало цінної інформації з батьківської педагогіки, педагогіки народознавства, професійної освіти тощо.

    За результатами досліджень Б. Коморовської (B. Komorowska), серед причин, що зумовлюють труднощі у вихованні учнів Польщі, 47,6% опитаних визнали складну ситуацію в сім’ї.  В Україні, де кожна четверта сім’я – неповна, значно частішими є не лише економічні, психологічні, а й інші проблеми соціально-педагогічного спрямування (знижена успішність, погіршення відносин, гіперопіка чи невтручання батьків у справи надмірно емансипованих підлітків, підвищена ймовірність насильства, соціальні негаразди). Як засвідчили результати досліджень, у благополучних родинах досить часто трапляються випадки самоусунення батьків від виховання дітей не лише через їхню професійну зайнятість, а передусім небажання, байдужість, відсутність мотивації для їхнього професійного навчання і самоосвіти тощо. Більше того, батьківські обов’язки здебільшого виконують на біологічному рівні, а не культурно-соціальному.

    Важливим чинником для психолого-педагогічної самоосвіти батьків та підвищення їхньої педагогічної компетенції також є педагогічна культура.

    На жаль, педагогічна культура сучасних батьків, як засвідчують наукові дослідження, є недостатньо високою. Водночас, наприклад, у Японії, практично кожна жінка має вищу педагогічну освіту, насамперед для того, щоб бути доброю вихователькою своїх дітей, вміти передати їм свої знання та вміння.

    Невипадково В. Сухомлинський зазначав, що педагогічна культура батьків слугує необхідною передумовою виконання майбутнім громадянином свого обов’язку перед суспільством: “Без турбот про педагогічну культуру батьків неможливо розв’язати жодного завдання, що стосується навчання та виховання. Батьківська педагогіка, тобто елементарне коло знань матері та батька про те, як істота, що народилася від людини, стає людиною – це фундамент, основа всієї педагогічної теорії та практики”

    Педагогічна культура батьків – це важлива складова загальної культури, в якій втілено накопичений людством досвід соціокультурного виховання дітей і підлітків у сім’ї. Вона слугує власне соціально-педагогічній діяльності батька і матері, допомагає їм уникнути традиційних помилок у сімейному вихованні, знаходити правильні рішення в нестандартних ситуаціях. Педагогічна культура батьків включає такі складові: систему знань із педагогіки (етнопедагогіки), психології (етнопсихології), соціології, етики, естетики, фізіології зростаючої особистості; уміння використовувати ці знання у практиці виховання; любов до дітей і виховної роботи з ними.

    Ефективні програми самоосвіти батьків запропонували американські вчені. Засновані вони на наданні психотерапевтичної допомоги різним типам сімей. Наприклад, концепція психотерапевта Хайма Жіно спрямована на «деневротизацію» емоційної сфери батьків завдяки усвідомленню ними своїх «почуттів, цінностей і очікувань» у процесі відкритого діалогу з дитиною. Цю роботу він рекомендує здійснювати у тренінгових групах батьків, поділяючи її на такі етапи:

    1. Створення комфортності, усвідомлення значущості спільних проблем учасників занять, виокремлення толерантного лідера (люди здатні до сприймання нових знань, продуктивного вирішення власних і спільних проблем за відсутності реальних загроз їм).

    2. Робота над подоланням стереотипів батьківського мислення, виявлення реальних причинно-наслідкових зв'язків між почуттями і вчинками їх та їхніх дітей.

    3. Формування конкретних навичок самоаналізу й аналізу поведінки дітей на основі усвідомлення амбівалентності (подвійності) людських стосунків. Через аналіз власних реакцій батьки доходять висновку про те, що емоційний досвід не є ні логічним, ні обґрунтованим, а існування на перший погляд суперечливих почуттів є більше нормою, ніж небажаним фактом у житті людини.

    4. Формування навичок психологічної адаптації, відкриття нових педагогічних підходів до нормування поведінки, успіхів у навчанні дітей та інших проблем сімейного виховання на основі індивідуального підходу до кожної сім'ї, дитини, батька, матері.

    Програма «Тренінг ефективності батьків» педагога і психотерапевта Томаса Гордона має на меті стимулювання процесу поступового самоототожнення батьків з  «моделлю демократичних взаємин». Працюючи з дітьми, які, на думку їхніх батьків, мали психологічні проблеми, Т. Гордон виявив, що насправді батьки були незадоволені своїми взаєминами з дітьми, не вміли вирішувати власні проблеми і проблеми дітей, взаємодіяти з ними. Вони відчували, що не можуть реалізуватися як батьки. Подоланню цього, на його погляд, сприяє вироблення здатності говорити про свою дитину в термінах конкретних особливостей і фактів її поведінки, а не оцінок її як особистості; усвідомлення важливості власної поведінки стосовно поведінки своїх дітей; відвертість у спілкуванні; розуміння захисних реакцій дітей на несправедливі вимоги; запобігання авторитарності у взаєминах з дітьми.

    Отже, психолого-педагогічна самоосвіта батьків, як важливий чинник підвищення їхньої педагогічної компетенції спрямована на визнання ними рівноцінності дитини і дорослого як особистостей, спільне особистісне зростання, розвиток співпереживання і співчуття, формування навичок саморегуляції поведінки. Тому батькам обов’язково потрібно займатися самоосвітою для підвищення їхньої педагогічної компетенції.

Батьківський лекторій на тему:

«Культурні цінності сім’ї та їх значення для дитини»

Яншаєва Наталія Миколаївна, класний керівник 8 класу

 

     В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов’язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна та пов’язані з ними життєві успіхи. Повага і любов до свого роду, рідної сім’ї, землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам’яток, переказів, предметів побуту, сімейних реліквій, портретів та іншої інформації про життя предків.

    Родинна педагогіка звертає увагу на виховання в дітей прагнення жити й творити за законами краси. Українці зростали в красивому природному середовищі і намагалися через ремесла зберегти це і переносили предмети матеріальної культури, формували народний фольклор та інші види мистецтв. Все це виховувало у підростаючого покоління високі естетичні ідеали, потяг до прекрасного, любов до отчого дому, родини, природи, свого краю. Це свідчить про те, що за багатовікову історії наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов’ю до дітей і відданість обов’язку їх виховання.

    Рушник в Україні є традиційним видом народного мистецтва. Застосування їх різноманітне: декоративне - ними прикрашали стіни, столи; обрядове – використовували на весіллі (царські, вінчальні, орли). На рушникові подають хліб-сіль, зустрічають гостей, дарують на згадку сватам і свахам – все це функції весільних рушників. Існують рушники побутові – простенькі рушнички, якими витирали обличчя, руки, коли вмивалися. Вишиті рушники мають свої особливості в характері вишивки, кольором, техніці виконання. Гадяцькі рушники виконуються хрестиком, плутаним хрестиком, подвійним трикутником, вишивають їх переважно кольорами пастельних відтінків. Переважає рослинний орнамент із зображенням наших різних символів України, рідного краю. Тут розквітає калина – символ невмирущості роду, краси, дуб – уособлення чоловічої енергії, розвитку життя. Символіка винограду – радість, краса створення сім’ї, добробут, це символ життєвої ниви, на якій чоловік є сіячем, а жінка має обов’язок ростити і плекати дерево їхнього роду. Барвінок – символ немеркнучого життя, яблуко – символ кохання, мак – квітка, що несе в собі незнищенну пам’ять роду. Соколи, голуби, півні – символи шлюбної пари, тому їх вишивають повернутими голівками один до одного.

   Рідне слово (яскраве, образне, педагогічно доцільне, висококультурне) сіє людяність у дитячих душах, виховує ціннісне бачення світу, формує національну психологію, характер, філософсько-світоглядний чинник «я». У родині завжди привчали до культури мови: коректності у висловлюваннях, стриманості й зваженості, чіткості й доступності. Традиції раціонального користування словом виховували пошану до думки іншої людини, правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність мовлення, тобто виступали своєрідною наукою й мистецтвом переконуючої комунікації. Фольклорні традиції у формі прислів'їв, приказок, загадок, пісень відображають найсуттєвіші сторони суспільних і родинних взаємин людини. Словесні формули традицій (вітання, звертання, вибачення тощо) допомагають встановити взаємини між людьми, підтримують доброзичливу тональність мовлення, сприяють вивченню й збереженню рідної мови.

     Українська пісня! Хто не був зачарований нею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, смілим і хоробрим?

    Пісня іде поруч з людиною все життя. З піснею працюють, відпочивають, проводжають в армію... З нею ми нерозривно пов’язані від народження до самої смерті. Кажуть, що пісні складає сам народ, та створюють їх і його талановиті сини та доньки..

   Із сивих полиневих  віків, із нерозгаданих людських таємниць, із

 діда-прадіда із роду-віку приносить нам всевладна вічність чи то у спадок, чи то в дарунок таке мудре й одвічно просте: „Спочатку було слово”…

    Родинно-мистецькі традиції (музичні, образотворчі, декоративно-ужиткові) відображають естетичний колорит побуту, доброзичливе ставлення до людей, уміння виробляти вироби, передають з минулого в майбутнє усталені століттями форми, ідеї, образи, теми, формують кодекс народної етики й естетики. Музичні традиції є особливою формою засвоєння навколишньої дійсності, найпотаємнішого й найтоншого стану душі. Вони завжди підтримували бадьорість духу й національну свідомість, розвивали емоційну культуру. Родинно-побутові традиції зумовлюють поведінку людей у повсякденному житті. Звичаї та обряди унормовували поведінку породіллі, виховували повагу до роду, пошану до батька - матері, людяність, делікатність, безкорисливість, доброту, привчали до дбайливого ставлення й догляду за дитиною. Весільні звичаї та обряди виховували лицарське ставлення до дівчини, справедливість, вірність, благородство, гордість, що підкреслювалося християнськими нормами дотримання чистоти у взаєминах.

    Великому значенню у родині надавалося привчанню людини до праці. Про це свідчить «помани», безвинагородна праця, дарунок, без якої не існувало жодної сторони людського життя. Після ритуалу «першого хліба» дитина повинна була розділити цей хліб з сусідами. Так дитині прививалася щедрість, бажання допомагати іншим. Якщо закладали будинок, обов'язково частували сусідів. Якщо заготовляли дрова, певну частину віддавали сиротам та вдовам. З нового полотна - бідному на сорочку. Якщо людина заходила до хати, завжди давали гроночку хліба, повинна була вийти з хлібом, який ніколи не купувався, а випікався завжди круглої форми, символізуючи собою сонце - джерело людського життя.

   Традиційне українське родинне виховання - це історично сформована, відшліфована через безперервне застосування впродовж багатьох віків у середовищі українців педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів батьківсько-материнського впливу на дітей та молодь, спрямованих на формування життєдіяльних особистостей, забезпечення розвитку духовної єдності, наступності, спадкоємності поколінь і безсмертя нації. Особлива його виховна цінність полягає в тому, що воно базується на ґрунті рідної мови й звичаєвої родинно-побутової культури, своїм змістом і духом підпорядковується самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку, повністю відповідає прагненням й корінним інтересам батьків і народу в цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної особистості українця.

 Тема: « ЯК ВИХОВУВАТИ УСПІШНИХ ДІТЕЙ»

Упевненість у собі, оптимізм, працьовитість (тобто любов до праці), поява розвинених потреб, схильність досягати всього за рахунок себе, упевненість, що життя має глибокий сенс. Усі ці якості є невід'ємною частиною людини, яку можна назвати улюбленцем життя. Це людина, яка любить життя, почуває потяг до процесу життя та реалізується в усіх його сферах. Вона здатна дивуватися й більш охоче переживає щось нове, ніж шукає притулку у звичному.

Життєві пригоди для неї більша цінність, ніж безпека. Її установка на життя функціональна, а не механістична. Вона бачить ціле, а не тільки його частину, вона бачить структуру, а не окремі її елементи. Вона хоче формувати й впливати за допомогою любові, розуму й прикладу. Вона радіє життю й усім його проявам більше, ніж збуджуючим засобам.

Для того щоб дитина стала такою, вона повинна довіряти світу, а це значною мірою залежить від обставин її зачаття, того, як проходила ва­гітність, пологи й перший рік життя немовляти. Крім того, дуже важливі життєві установки людини, її ставлення до проблем, які ставитиме жит­тя. Якщо вона вийде у світ із базовою довірою і буде діяти на основі адекватних уявлень, вона обов'язково залишиться щасливчиком та опти­містом. Буде жити в злагоді із собою й оточенням. Саме тому батькам потрібно сформувати в дитини низку програм, щоб підтримати в неї такі життєлюбні установки:

1. Не  все за що ти візьмешся у тебе відразу вийде

Це пов'язане з незнанням людиною об'єктивних законів, які керують суспільством і світом. Або з невмінням на практичному рівні справ­лятися із завданнями, які ставить життя. І тому треба сприймати всі невдачі не як катастрофи, а як уроки, які треба засвоїти, завдання, які треба вирішити, щоб більш гармонійно вписатися в цей світ. І щоб досягти бажаного, треба просто завзято вчитися.

2. Усі люди помиляються, ніхто не прийшов у цей світ ідеально пристосованим

Усе знати, вміти, у всьому домагатися успіху, бути в усіх відношеннях компетентним, адекватним і розумним ще жодній людині на планеті Земля не вдалося. Якщо людина прагнутиме досягти цього, вона на­завжди залишиться незадоволеною. У помилках немає нічого страш­ного. Потрібно просто зробити висновки!

3. Ти гарний, ти маєш право любити себе

Для більшості з нас ця теза не потребує доказів. Але дитині таку думку треба завзято насаджувати, щоб вона ввійшла в неї на дуже глибокому рівні (підсвідомості). Тоді дитина, ставши дорослою, буде любити себе незалежно від думки інших.

4. Ти маєш право бути собою, робити бажане й зовсім не зобов’язаний піклуватись про те, щоб ці дії були привабливими для інших

Неможливо подобатися всім. «На чужий роток не накинеш платок» — що б людина не робила, її однаково будуть засуджувати. Зрозуміло, як розумна істота, будь-яка людина розуміє, що залежить від інших і її дії не повинні заважати іншим. Якщо ця вимога виконується, то кожна людина має право діяти так, як їй заманеться.

Любов до дітей — одна з головних рушійних сил еволюції. їм завжди дають найкраще й найновіше, і, природно, вони до цього звикають. І коли виростуть, прагнуть жити так само.

5. Немає абсолютних моральних догм

Якщо людина вважає, що є непорушні прин­ципи, від яких не можна ніколи й нізащо від­мовлятися, це правильний шлях до того, щоб «зламатися під вітрами дійсності». Мораль є ідеологією, за допомогою якої регу­люються взаємини між людьми. Змінилися лю­ди, змінилися відносини — змінюється мораль. Тому немає вчинків, порочних за своєю суттю. Є поведінка людей — адекватна або ж неадек­ватна тій реальності, в якій вони живуть та в якій збираються жити. Якщо ж людина вважає, що є вчинки порочні й погані за своєю при­родою, і людей, що їх зробили, треба суворо карати, вона власноруч поставить між собою й іншими людьми непереборну стіну, за якою й помре в повній ізоляції.

„Мріяти — поетичний спосіб не думати.”

Адріан Декурсель

6. Ти маєш право боятися, страхи потрібні для збереження життя

Ми не все знаємо й не все вміємо, ті чи ін­ші обставини навколишнього світу можуть нас лякати або ж викликати побоювання. Це нормально. Якщо людина, стикаючись із поді­бною ситуацією, збирає інформацію й зі знан­ням справи береться за її вирішення так, щоб максимально убезпечити себе від неприємнос­тей, то ймовірність того, що вона впорається, різко зростає. Якщо ж вона вважає, що єдина її можлива реакція в цьому випадку — бути напоготові, то їй не вистачить жодних запасів адреналіну. Страх уб'є її швидше й ефективні­ше, ніж те, чого вона боїться.

7. Якщо з тобою трапляються неприємності, то переважно вони є найближчими або ж більш віддаленими наслідками твоїх учинків

Усі лиха, які трапляються з людиною,— ре­зультат її неадекватних дій. Якщо вона буде ставитися до них так, то, подолавши їх, буде  рости й розвиватися. Але якщо буде вважати, що біди нав'язані ззовні — обставинами або ж людьми,— назавжди залишиться залежною від них.

8. Умій нести  відповідальність.

Відповідальність — якість, вкрай необхідна, якщо людина хоче жити в суспільстві й щось із себе представляти в ньому. Якщо вона буде уникати відповідальності, стане ніколи й ніко­му не потрібною.

9. Наданий тобі набір здібностей цілком достатній для досягнення успіху.

І не треба прагнути до знаходження надмірних здібностей і можливостей. Треба повною мірою розвити свій потенціал, щоб реалізуватися уні­кальною особистістю.

10. Змінити поведінку інших практично неможливо.

Якщо людина вважає, що її благополуччя за­лежить від інших і їх треба самому змінити, щоб протидіяти їхньому поганому впливу, вона досягне саме того, чого боялася. Така людина не дізнається, що таке спокій, тому що люди будуть їй відповідати тим же.

11. Щастя не можливе, якщо ти пасивно пливеш за течією і нічого не  робиш.

 Якщо людина вважає, що це можливо, то до столітньої летаргії це її обов'язково приве­де. І її щастя, якщо протягом цього часу до неї прийде Прекрасний принц і дасть стусана. Таке ставлення до життєвих проблем необхід­но виховувати в різні моменти життя дити­ни. Робити це слід поступово й ненав'язливо. І через якийсь час ви побачите, що вони у ва­шої дитини прекрасно працюють. Тому до­бре подумайте — як ви будете їх насаджува­ти у своїх дітей. Пам'ятайте, що ефективність вашого впровадження цих принципів (влас­не, ваше виховання) істотно визначатиметь­ся вашим особистим прикладом і безумовною любов'ю.

Батьківська любов, природно, має виявлятися не тільки в словах, а й у реальних діях, реаль­ній позитивній атмосфері, створеній навколо дитини. Результатом стане формування впев­неної в собі .людини. Дитина має знати: допомо­га прийде завжди, батьки поруч, вони люблять і допоможуть.

„Мрії — не відхід від дійсності, а засіб набли­зитися до неї.”

Вільям Сомерсет Моем

Зрозуміло, не завжди дитина робитиме те, чого ви від неї захочете. Але якщо ви будете терпи­мими до її неминучих помилок, терпляче допо­магатимете переборювати їх, то й вона сама, ставши дорослою, буде терпимою. Якщо ви співчували тоді, коли вона пережи­вала невдачі, вона сама стане великодушною. Зловтішаються над іншими звичайно ті, над невдачами яких у дитинстві сміялися. І тому вони, коли бачать людину, якій не поталанило, радіють, що не вони одні такі погані.

Якщо дитина почуває, що ви їй довіряєте, то вона виростає відповідальною, буде вірити в се­бе й інших. Якщо за свої досягнення завжди чує похвалу від вас, вона буде вам вдячна. І, коли виросте, теж буде вдячною людиною. Якщо вона відчуває, що в більшості випадків ви схвалюєте її вчинки, то буде впевнена, що вона..гарна,її..люблять. І тому в майбутньому буде любити себе не залежно від того, що бу­дуть говорити про неї інші люди. Якщо ви будете визнавати її досягнення, будете їм щиро радіти, у своєму дорослому житті во­на із задоволенням буде ставити собі все нові й нові цілі й обов'язковоі їх досягне. Адже вона знає, що в неї вже багато разів виходило те, за що вона бралась. І тому зараз немає жодних сумнівів, що в неї знову все буде гаразд. Якщо людина не сумнівається в отриманні результатів своєї діяльності, то вона майже завжди досягає своєї мети. Якщо ж зазнає невдачі, то для такої людини це не привід для самозвинувачень.

А тепер розглянемо практичні поради, які до­зволять вашим дітям бути (залишатися) оптиміста­ми й радіти життю.

„Фантазія є ще однією творчою здатністю нашої психіки.”

Альфред Адлер

НЕ ПІДГАНЯЙТЕ, А ДІЙТЕ

Ви знаєте, що кожний з батьків у середньому щодня висуває своїм дітям понад 2000 беззапереч­них вимог? Що це за беззаперечні вимоги? Це ви­моги, що вимагають негайного виконання. Звучать вони приблизно так: «Вставай. Час до школи. Одяг­нися. Поснідай. Прибери за собою посуд. Почисти зуби. Причеши волосся. Нагодуй собаку. Не забудь зробити уроки. Забери свої туфлі. Збери іграшки. Вимкни телевізор. Накрий на стіл. Зроби уроки...». Як же тут не «оглухнути» від нескінченного потоку вказівок?! Наші вимоги можуть бути висловлені ще й у такому категоричному тоні: «Зараз же зроби це, а то гірше буде!»

День у день ті самі вимоги залишають занад­то мало можливостей для здійснення самостійних учинків, дій, активності дитини. Якщо ви все-таки висуваєте якусь вимогу дитині, робіть це, уникаючи нотацій і невдоволення із приводу того, що вона колись зробила або не зробила.

„Красива брехня? Увага! Це вже творчість.”

Станіслав Єжи Лец

ПЕРЕБОРІТЬ НЕГАТИВНУ СТАТИСТИКУ

За середньостатистичними даними, дитина одержує в день тільки 12,5 хвилин на спілкування з батьками. Із цього часу 8,5 хвилин батьки відво­дять на різного роду наставляння, зауваження й су­перечки зі своїми нащадками. На довірче дружнє спілкування залишається лише 4 хвилини на день! До речі, у середньому дитина одержує щодня 432 негативні зауваження й лише 32 позитивних.

Жахаючі статистичні дані, чи не так? Важко в цій ситуації дитині не зневіритися в собі, своїх силах, щасливому майбутньому. Але ж вам так хо­четься, щоб ваш малюк був щасливим? Тоді приді­літь своїй дитині більше часу та замініть «негатив» на «позитив».

НЕ ВІШАЙТЕ НА ДИТИНУ «ЯРЛИКИ»           

Деякі ярлики, які навішують на дитину оточую­чі, а іноді й самі батьки, можуть приклеїтися до них назавжди: «він безглуздий»; «він кращий за всіх»; «він боягуз»; «вона геніальна»; «він відстав у розви­тку»; «вона нічого ніколи не бачить»; «він важкий підліток»; «вона гарненька».

Ярлики приклеюються до дітей, заганяють їх у жорсткі стереотипи, подолати які потім над­звичайно важко. Вони спотворюють їхнє уявлення про себе та свої потенційні здібності. Діти стають такими, якими вони себе вважають на підставі то­го, що думаєте про них ви. Ярлики можуть стати зручною відмовкою як для вашої дитини, так і для вас самих.

НЕ НАВ'ЯЗУЙТЕ СВОЮ ДУМКУ ДІТЯМ  

Задумайтеся над тим, що ми іноді говоримо своїм дітям: «не будь таким дурним!»; «поводься тихо»; «сиди смирно»; «чому ти не можеш бути таким, як твоя сестра?»; «перестань плакати!»; «як тобі не соромно!»; «від тебе стільки шуму!»; «з то­бою саме лихо!»; «ти думаєш тільки про себе!»; «ти такий же, як твій батько!»; «не сумуй!».

Ми гаємо час, говорячи дітям, щоб вони не бу­ли такими, які, як нам здається, вони є. Більше того, вимагаємо, щоб вони стали такими, якими ми хочемо їх бачити. Часто це закінчується тим, що, ставши дорослими, вони, як і колись, продо­вжують займатися справою, що їх абсолютно не на­дихає. Багато дорослих усе життя мріють позбутися безрадісної роботи, що вони колись обрали з волі батьків. Тому з повагою ставтеся до думки ваших дітей. Єдність і згуртованість не можуть виникнути на основі одноманітності думок.

ЧАСТІШЕ НАГАДУЙТЕ ДИТИНІ, ЩО ВОНА ВІДІГРАЄ ВЕЛИКУ РОЛЬ У ВАШОМУ ЖИТТІ

Дитині певною мірою зручно почувати себе «малюком», від якого ніщо не залежить у навко­лишньому світі. Це особливо притаманно підліткам. Вони схильні вважати, що дорослі наділені майже необмеженою владою, а думки, почуття й учинки підлітків не мають для них жодного значення. Тому частіше нагадуйте дітям, що вони відіграють істот­ну роль у вашому житті. Наприклад: «Ти знаєш, я так вдячна, що ти дав мені пораду з приводу своєї молодшої сестри. Це виявилося дуже корис­но. Я спробував зробити так, як ти запропонував: не поводитися з нею, як із малолітньою дитиною,— і знаєш, вона стала набагато слухнянішою та само­стійнішою».

„Конфлікт і його подолання — це фундамен­тальні елементи творчості.”

Мелані Кляйн

ЗМІЦНЮЙТЕ ДИТЯЧУ ВІРУ В МРІЮ

Довідайтеся, якими є заповітні бажання вашої дитини, і підтримайте її в їхньому здійсненні. До­помагаючи дітям втілювати бажане, ви привчаєте їх до думки, що мрії здійснюються. Це дає їм від­чуття повноти життя. Якщо ми відмовляємося від своїх мрій і надій, життя стає сірим і дещо без­глуздим.

Зробіть усе, щоб допомогти дитині здійснити свої заповітні бажання. Існує безліч справ, за допо­могою яких ви зможете зміцнити віру дітей у здій­снення їхньої мрії.

ЧАСТІШЕ ВЛАШТОВУЙТЕ «СВЯТА НАТХНЕННЯ»

«Свято натхнення» можна влаштувати за обі­днім столом, на сімейному святі, де завгодно, у будь-якому місці, у будь-який час. Це прекрас­на можливість зосередитися на тому, що ми лю­бимо одне одного, а не на тому, що нам не по­добається у вчинках близьких людей. Для цього в імпровізоване коло поміщають кого-небудь зі членів родини. Взявшись із ним за руки, кожний по черзі говорить йому: «Я люблю в тобі...». Коли всі закінчать, «винуватець урочистостей» сам ви­словлюється з приводу того, що йому подобається в собі, а потім обирає наступного члена родини, запрошуючи його в середину сімейного кола. І так далі... Повірте, ви будете просто вражені атмосфе­рою духовної близькості, що виникає на «святах натхнення».

ДІЙТЕ ТАК, НАЧЕБТО ВАША ДИТИНА МОЖЕ ВПОРАТИСЯ САМОСТІЙНО

Часто нам буває простіше зробити що-небудь за свою дитину, тому що, правду кажучи, ми вміємо робити все набагато швидше й раціональніше. Але, тим самим ми позбавляємо її можливості пізнавати життя на власному досвіді. Якщо ваша дитина на­магається надягти черевики й говорить вам: «Я не вмію», а ви знаєте, що раніше вона могла зробити це сама, посміхніться й вийдіть із кімнати. У жод­ному разі не просіть її та не стійте в неї «над ду­шею». Таким чином ви дасте дитині відчуття, що в неї вірять, а це почуття здатне підштовхнути її до здійснення таких учинків, які вона вважала непо­сильними для себе.

Переконаєтеся, що у вашої дитини є певні обов'язки і вона робить свій внесок у сімейні справи.

Один із чудових способів допомогти дитині відчути свою значущість — дати їй якнайбільше можливостей принести користь усій родині. Нехай дитина знає, наскільки важливим є її особистий внесок у сімейні справи.

УНИКАЙТЕ ГОВОРИТИ ДИТИНІ «НЕ МОЖНА»

Ми дуже часто говоримо дітям «не можна» і рідко — «можна». Від цього не стає краще ні на­шим дітям, ні нам самим. Занадто часто ми вимов­ляємо «не можна» із приводу того, що насправді не дуже й важливо. Тому краще запитайте себе: «Що для мене важливіше: дозволити дитині пізна­ти незвідане або зберегти в домі порядок?» Замість того, щоб говорити: «Не можна малювати на сті­нах»,— скажіть: «Стіни — не для того, щоб на них малювали. Ось тобі папір».

ПІДКРЕСЛЮЙТЕ ОСОБИСТІ ЗАСЛУГИ ДІТЕЙ БЕЗ ПОРІВНЯННЯ ІЗ ЗАСЛУГАМИ ІНШИХ

Привчайте дитину ставити перед собою власну мету й робити все, від неї залежне, щоб досягнути її. Запитуйте її приблизно так: «Чи все ти зробив, що від тебе залежало?», а не так: «Ти це зробив кра­ще, ніж інші?». Коли заслуги вашої дитини не по­рівнюються із заслугами когось ще, вона набагато охочіше робить усе від неї залежне. Це також до­поможе позбавити розчарування у випадку, якщо хтось виявиться кращим. А такий завжди знайдеть­ся. Нехай ваша дитина отримує задоволення від то­го, що вона робить сама, а не від того, у чому вона може перевершити іншого.

НЕНАВ'ЯЗЛИВО ДОПОМОЖІТЬ ДИТИНІ САМОСТІЙНО ВИКОНАТИ ЗАВДАННЯ

Замість того щоб говорити дитині: «Дозволь мені це зробити»,— краще навчіть її за допомогою навідних запитань поміркувати над тим, як можна самостійно досягнути успіху в тій або іншій справі. Наприклад: «Я помітив, як минулого разу ти робив і в тебе досить добре все вийшло. Як ти думаєш, мабуть, і цього разу в тебе це вийде?»

ЗАОХОЧУЙТЕ САМ УЧИНОК, — НЕ РОЗХВАЛЮЮЧИ ТОГО, ХТО ЙОГО РОБИТЬ

Розхвалюючи дитину, ви несвідомо робите її залежною від заохочень. У неї може виникнути відчуття, що будь-який її вчинок неодмінно пови­нен одержувати схвалення. І навпаки, ваше добре, підбадьорююче слово, що стосується самого вчин­ку, змушує дитину зосередитися на тому, що вона відчуває сама з цього приводу (внутрішній фактор заохочення).

Використовуйте такі фрази: «Схоже, ти отримав задоволення, малюючи цю картину», а не такі: «Ти гарний хлопчик».

Цей виховний прийом допомагає дитині від­чути свою значущість, упевненість у своїх силах і спроможність творити.

ПІДКРЕСЛЮЙТЕ ОСОБИСТУ ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ — ДИТИНИ В ЇЇ ВЧИНКАХ

Коли ви хочете заохотити дитину за те, що во­на вже зробила, найкраще робити це так, щоб під­креслити її особисту зацікавленість у цьому вчинку. Наприклад, якщо ваша дочка отримує в школі гарні оцінки, скажіть: «Схоже, що вчитися тобі приєм­но» або «Мабуть, твоє навчання йде тобі на ко­ристь». Такі слова набагато ефективніші, ніж фрази на кшталт: «Я впевнена, що з такими оцінками ти перевершуєш усіх учнів у класі», або «Ти в мене така розумниця», або «Я по-справжньому пишаюся тобою».

Якщо вам не вдасться розбудити в дитині осо­бисту зацікавленість у своїх діях, то згодом єдиним стимулом для того, щоб щось робити, для неї мо­же стати заохочення оточуючих, тобто зовнішній фактор.

ЗНАХОДЬТЕ НАЙМЕНШИЙ ПРИВІД ДЛЯ ЗАОХОЧЕННЯ

Часто коли ми буваємо сердиті або дитина «ви­водить нас із себе», дуже непросто підібрати по­трібне слово, здатне змінити ситуацію й надихнути дитину. І тому ми або мовчимо «зчепивши зуби», або кричимо та караємо її. А це, як правило, тільки погіршує ситуацію. Що робити?

Краще заспокоїти дитину, нагадавши їй про її колишні успіхи, про події, які були радісними для неї. Якщо ж ви будете вишукувати в її вчин­ках тільки недоліки і зосереджуватися на них, то в неї може згаснути будь-яке бажання що-небудь робити.

СКОРИСТАЙТЕСЯ СВОЇМИ НЕДОЛІКАМИ

Діти відчувають себе карликами у світі всемогут­ніх велетнів. Вони схильні переоцінювати здатності батьків (малюки взагалі вважають своїх батьків ета­лоном у всьому) і недооцінювати власну значимість. Щоб нейтралізувати такі відчуття, не потрібно бо­ятися говорити з ними про ваші власні помилки й невдачі, намагаючись додати розмові в цілому по­зитивний акцент. Розмовляючи з дитиною про свої труднощі й про те, як ви з ними справляєтеся, ви даєте їй зрозуміти, як важливо ділитися власними проблемами, щоб долати їх спільними зусиллями рідних і близьких. Поступово й діти виробляють у собі вміння говорити правду, без остраху здатися недосконалими.

„Відсутність мрії губить народ.”

Джон Кеннеді

ПОМИЛЯТИСЯ — ЗНАЧИТЬ ПІЗНАВАТИ ЖИТТЯ

Коли ваша дитина помиляється, уникайте ро­бити їй зауваження, бо це змусить її згодом при­ховувати свої помилки, обманювати й побоюватися ризикувати.

Батькам властиво оберігати дітей від помилок. Коли вони все ж таки помиляються, часто доріка­ємо або самі намагаємося вирішити проблеми. Іно­ді навіть жаліємо дитину і починаємо її втішати: «Усе нормально, мама сама все влагодить». Так ми не навчимо дитину відповідати за свої помилки. Помилки відіграють істотну роль у пізнанні світу і є невід'ємною частиною самого життя. Не поми­ляється тільки той, хто нічого не робить.

ПЕРЕСТАНЬТЕ ВІДНІМАТИ В ДИТИНИ ЇЇ САМОСТІЙНІСТЬ

Надмірна опіка може тільки зашкодити дити­ні. Усі ми любимо своїх дітей і не хочемо бачити їхні страждання. Але, відгороджуючи їх від справ, ми робимо їм ведмежу послугу.

Незважаючи на те, що такі акти милосердя благотворно впливають на наше почуття власної значимості, вони заважають дітям пристосуватися до реального життя. Надмірна опіка закладає у сві­домість дитини інформацію про те, що навколиш­нє життя повне небезпек і що дитина має потребу в людині, здатній захистити, взяти під своє крило. Наші діти стають старшими, і з роками знайти таку людину буває усе важче й важче. Ви коли-небудь бачили, як вилуплюється з яйця пташеня? Йому в буквальному сенсі доводиться «повністю викла­датися», щоб пробити шкарлупу й вийти з неї. Так і хочеться допомогти йому вибратися. А чи знаєте ви, що якщо розкриєте шкарлупу за нього, то пта­шеня загине? Те саме відбувається й з метеликом, який щосили намагається вийти з кокона. Боротьба дає цим створінням додаткові сили для того, щоб здійснити своє право ввійти в життя.

ПОЗБАВТЕ ДИТИНУ ВІД ПРИНИЖЕНЬ

Часом, коли батьки відчувають, що їхні зусилля підкорити собі дитину ні до чого не призводять, вони вдаються до авторитарних методів впливу, що зменшує почуття власної гідності дитини.

Принизивши, ми, скоріше за все, отримаємо, що хотіли, але це буде тільки тимчасове явище. По­бічні ефекти приниження — невпевненість у собі, бажання помститися й недовіра до нас. Вони ви­являються особливо сильно, коли ми принижуємо дітей у присутності їхніх друзів.

Будьте обережні у використанні таких слів, як «завжди» і «ніколи». Вони є перебільшеними та ґрунтовно псують наші взаємини з дітьми.

НЕ КВАПТЕСЯ

Одвічний педагогічний гріх: чекаємо все й од­разу. Вимагаємо негайної віддачі, іноді не одержу­ємо, але при цьому не уявляємо, скільки втратили. Нам потрібно, щоб дитина вчилася сьогодні добре, ми змушуємо — вона вчиться, але стає «зубрилою» і ненавидить навчання, а може, і... нас.

„І Найбільша помилка при вихованні — це над­мірна квапливість.”

Жан Жак Руссо

Тому, шановні батьки, пам'ятайте: найважливі­шими складовими виховання є терпіння і час.

ОПИРАЙТЕСЯ НА ПОЗИТИВНЕ

Ми дуже принципові й недоліків не терпимо. Зосереджуємося на них, не розуміючи, що губимо дітей, виховуючи брехунів, хуліганів, злодіїв.

Дитина, та й будь-яка людина, не може витри­мати думки про те, що в ній все погано до остан­ньої риси, вона відчуває, що це справді не так, і тому осудливі слова на її адресу просто не сприй­маються.

Однак ми скупі на похвалу, ми «чесні», ми бої­мося добрим словом зіпсувати дитину, ми засмуче­ні життєвими неприємностями, дитина дратує нас своїм невмінням, капризами тощо. І пішли холодні погляди, зауваження, смикання, лайка. Усі проблеми з дитиною виникають гам, де вихователеві не ви­стачає доброго слова.

Ми вибудовуємо монблани теорій, методик, щоб приховати ці недоліки.

Тому поступово вилучайте з репертуару своїх виховних засобів погляд косий, підозрілий, важкий. Залишайте погляд добрий, лагідний, розуміючий, підбадьорливий. А для покарання? Здивований по­гляд: «Я знаю, що ти чудовий хлопець. Як же ти міг таке зробити?!».

Заборонимо ж собі сваритися з дитиною хоч на тиждень і, якщо вистачить витримки, ми з по­дивом побачимо, наскільки м'якшою, добрішою, слухнянішою та веселішою вона стала. Це здається дивом, але дива немає — просто ми на тиждень зійшли з помилкового шляху виховання!

Необхідно знаходити найменший привід для за­охочення. Але часто, коли ми буваємо сердитими або дитина «виводить нас із себе», дуже непросто підібрати потрібне слово, здатне змінити ситуацію й надихнути дитину. Іноді ми змушені буквально «відкопувати» навіть «найнезначнішу малість».

Отже, у вихованні зробіть опору на позитивне, теплий погляд, добре слово — і дитина обов'язково стане кращою.

„Уява важливіша, ніж знання.”

Альберт Ейнштейн

ВИХОВУЙТЕ СПІЛКУВАННЯМ

Дієслово «виховувати» поєднує в собі три різні дії: керувати, вчити, спілкуватися.

Ми маємо керувати дітьми, поки вони малень­кі, вчити їх, але досить часто цим і обмежуємося, залишаючи осторонь найважливішу педагогічну дію — спілкування. І можна зрозуміти, чому ми схильні відхиляти спілкування,— воно несумісне з керуванням і навчанням.

Спілкування вимагає рівноправ'я та взаємопо­ваги. Спілкування — здатність перейматися почут­тями іншого.

Мить спілкування для виховання значить біль­ше, ніж години повчань.

Головна думка під час спілкування: дитина — рівна нам людина. Так просто. Але визнання цієї рівності перевертає душу дорослої людини та ро­бить щасливими дітей. Чудово!

ВИХОВУЙТЕ ЛЮБОВ'Ю

Усе виховання тримається на одному слові — люби. Потреба в любові є однією з фундаменталь­них людських потреб. Її задоволення — необхідна умова нормального розвитку дитини.

Щоразу, коли ми караємо, погрожуємо, зви­нувачуємо, придушуючи в собі нашу любов, ми викликаємо в дітей почуття страху. Страх руйнує особистість і змушує дітей відчувати свою непо­вноцінність. Нам, дорослим, довелось достатньою мірою випробувати це почуття на власному досвіді, щоб уявити, яким руйнівним воно може бути. Ді­тям необхідно відчувати нашу любов без будь-яких умовностей, вони мають знати, що їм не треба спе­ціально робити що-небудь, щоб її заслужити. Однак досить часто від батьків можна почути звертання: «Якщо не будеш хорошим хлопчиком, не буду тебе любити» або «Не очікуй від мене нічого доброго, поки не перестанеш... (лінуватися, бешкетувати) і не почнеш... (добре вчитися, допомагати по гос­подарству, слухатися)».

Давайте прислухаємося до цих висловлювань. Дитині повідомляють, що її люблять (або будуть любити), «тільки якщо...». Які ж причини заважа­ють батькам безумовно любити, сприймати дитину й показувати це їй?

Багато хто з нас, навіть уже ставши дорослим, за старою звичкою намагається бути улюбленцем завдяки певним вчинкам. Давайте поставимо собі запитання: «Чи все я роблю для того, щоб вчин­ками моєї дитини керувала любов, а не страх?» Страх може стати причиною того, що діти будуть уникати відповідальності та проявів ініціативи, усе частіше й частіше вдаючись до неправди й обви­нувачення інших. Діти можуть реагувати на страх двома способами: наступом або відступом. Вони або стають упертими і не піддаються або, навпа­ки, забиваються в кут. Страх породжує ворожість, відособленість, невпевненість. А за допомогою без­умовної любові ми вручаємо нашим дітям один із найкоштовніших подарунків — уміння зберегти в собі віру в життя.

КАЯТТЯ БАТЬКА

Послухай, синку. Я вимовляю ці слова в той час, коли ти спиш; твоя маленька рука підкладена під щічку; а кучеряве біляве волосся злиплося на во­логому чолі. Я один прокрався у твою кімнату.

Кілька хвилин тому, коли я сидів у бібліотеці і читав газету, на мене нахлинула важка хвиля каят­тя. Я прийшов до твого ліжечка з визнанням своєї провини.

Ось про що я думав, синку. Я зірвав на тобі свій поганий настрій. Я вилаяв тебе, коли ти вдягався, тому що ти витирався мокрим рушником. Я вилаяв тебе за те, що ти не почистив черевики. Я сердито закричав на тебе, коли ти кинув щось зі свого одя­гу на підлогу.

За сніданком я теж до тебе причепився. Ти про­лив чай. Ти жадібно ковтав їжу. Ти поклав лікті на стіл. А потім, коли ти відправився погратись, а я квапився на потяг, ти обернувся, помахав мені ру­кою і крикнув: «До побачення, тату!»

„Я ж насупив брови і сказав: «Розправ плечі!»...”   Л. Лорисд

ВИХОВУЙТЕ СПІВПРАЦЕЮ

Виховання — співпраця з дитиною. Педагогі­ка — наука про мистецтво співпраці. Співпрацю­вати з людьми — значить поважати їх, цінувати, вміти поступитися своїми бажаннями, мати потре­бу в них і бути їм потрібним.

„Людина, що дійсно поважає людську осо­бистість, поважає її у своїй дитині, почина­ючи з тієї хвилини, коли дитина відчула своє «я» і відокремила себе від навколишнього світу.”   Дмитро Писарев

А його так мало в наших взаєминах з дітьми. Багатьом із нас потрібно покаятися у своїх прови­нах перед дітьми і... стати іншими.

Отже, з одного боку, найпростіша педагогіка вкладається в одну фразу: «А дати йому, як треба, щоб знав!» З другого — нескінченні складнощі та суперечності: «Що робити?» Вибирати треба вам, а ми віримо, що ваш вибір буде правиль­ним.

Застосовуючи вищенаведені практичні поради, ви допомагаєте власній дитині бути оптимістом. Використовуючи їх, пам'ятайте про певні застере­ження, а саме:

1.            Якщо ви будете постійно критикувати свою ди­тину, то вона через це навчиться засуджувати (себе й інших людей).

2.            Якщо ваша дитина буде рости у ворожій об­становці, то вона навчиться так само вороже ставитися до світу. І це навчить її бути над­мірно агресивною.

3.            Якщо ваша дитина виросте в атмосфері страху, вона навчиться боятися всього на світі.

4.            Якщо ви оточите свою дитини атмосферою жа­лості, вона навчиться жаліти себе, а це при­зведе до негативних наслідків.

5.            Якщо ви створите своїй дитині атмосферу глу­зувань, вона може стати сором'язливою.

6.            Якщо ви будете постійно порівнювати свою дитину з іншими дітьми, вона навчиться за­здрити.

7.            Якщо ви будете постійно соромити її — вона навчиться завжди почуватися винною.

Отже, шановні батьки, подумайте гарненько, якими ви хочете бачити своїх дітей. Ми сподіває­мося, що оптимістичними, радісними, щасливими, справжніми улюбленцями долі.